Смолин у давнину
Легенда про походження назви Смолин

Поселенці жили мирним життям, вирощували хліб, годували
худобу, займались садівництвом, ходили в церкву. Поселення
оточував ліс Суха Липа, де росло багато хвойних дерев,
наповнених живицею. З живиці чоловіки топили смолу, що
приносило додаткові прибутки. З інших земель приїжджали
купці обміняти на смолу різний крам.
На мирян почастішали напади татар, які грабували,
ґвалтували, спалювали житло. Люди вирішили перебути навалу у
монастирі. По чотирьох кутах муру розставили казани,
заготували дров, хмизу для підігріву смоли. На варту виставили
чотирьох чоловіків для підтримки вогню під казанами, які
одночасно несли почергово варту на вежі. У разі подачі сигналу
чоловіки були готові приступити до оборони.
Практично всі мешканці знаходилися у монастирі, тільки
Марічка з молодшим братом Васильком пішли відвідати у сусіднє
поселення хвору бабусю. На щастя стан бабусі покращився, вона
зраділа відвідинам онуків. Час настав прощатися, бабуся
поцілувала Марічку і Василька, побажала щасливого
повернення.
Діти, повертаючись додому, раділи літній гожій днині.
Навкруги цвіли пахучі квіти, з яких бджілки збирали нектар.
Марічка з Васильком вже минули Суху Липу, Дзвинячку і
наближались до монастиря, як раптом на горизонті Василько
побачив чорну смугу, що закрила проміння сонця:
-Марічко, татари! – щосили вигукнув хлопець.
-Біжім і кричім, хай почують люди, – відпалила враз Марічка.
– Вартові почули крики дітей і подали наказ приступити до
оборони.
Вороги наздоганяючи дітей, нанесли списами смертельні удари.
Чоловіки на мурах з камінням, смолою зустріли ворога.
Жінки і діти подавали все необхідне для захисту чоловікам.
Гаряча, розпалена смола створила паніку: значна кількість татар
залишали свої кістки під мурами монастиря, а інша утекла.
З того часу заїжджі купці населення почали називати
Смолином, а героїчних смоловарів – смолинчанами. На місці
загибелі Марічки і Василя утворились два джерельця, які своїм
ритмом відтворюють биття дитячих сердець, утворивши єдиний
струмок, що переростає у потік Смолинчанку. Від джерела на
берегах потоку квітнуть смолянки, як знак вічної краси душ
Марічки і Василька.

Історія церкви

Коли  у XVI ст. мирне життя почали тривожити часті набіги турецьких ординців. Люди переховувалися у церквах і монастирях. Перший монастир під селом Вороблячин відносять до XV ст.. про нього відомо лише,що у XVI ст. монастир був спалений вщент татарами. Від руїн монастиря до наших часів залишалась лише назва Чернеча Гора, Попова Дуброва, і  чутка, що землі монастиря привласнив місцевий піп Іван.

У 1614 році король Речі Посполитої Сигізмунт III видав мандат про вилучення земель Чернеча Гора, Попова Дуброва від попа Івана і передачі їх для нового монастиря. У цьому ж році в село повернулися монахи і в присілку Ямницярозпочали будівництво монастиря зі Свято – Успенською церквою. Монастир дістав дві назви: Ямницький, Смолинський. Монастиреві надавав всебічну опіку парох з Радружа  Андрей  Василевич,  який вмираючи у 1720 році, заповів йому орні землі і сіножаті. В цьому ж році знать Пожемча подарувала Смолинському монастиреві орні землі, сіножаті, ліси, коштовності.

При монастирі почала діяти школа, Свято – Успенська і Свято – Вознесенська церква. Монахи користувалися млином, ставком, садом і займалися підсобним господарством.

Треба віддати шану отцю Сільвестру Рошкевичу, ігумену монастиря, який доклав багато зусиль у будівництво і духовне життя монастиря.

Монастир відігравав важливу роль в економічному житті не тільки Смолина, але й навколишніх сіл.

На превеликий жаль, недовго існував монастир. У 1765 році  його було прилучено до  Верхравцького монастиря (заснованого 1668 році), будівлю знесено, а землі продано. На цьому  історію існування Смолинського монастиря закінчується.

З будівництвом монастиря  в 1614 році у присілку  Ямниця (значиться ще урочище )було збудовано  Свято-Успенську церкву, яка проіснувала до 1765 року, а друга церква –   Свято-Вознесенська, яка збудована від Ямниці в сторону Карпів  діяла  до 1866 року.

Особливу увагу  привертає   пам’ятка архітектури – дерев’яний храм Преображення Господнього.

Літопис  цієї старої церковці досі загадковий і захоплюючий. Адже цей храм зберігся до сьогоднішнього дня і радо приймає у своїх стінах християнську громаду. Спочатку свого  існування храм Преображення  мав дещо інший зовнішній і внутрішній вигляд ніж  ми бачимо сьогодні.  Це була лише прицвинтарна каплиця  прямокутної форми, в якій здійснювався чин похорону.

Достовірної дати будівництва церкви немає, лише в польських писемних джерелах згадується 1639рік,  де зазначається, що  Василь Ліота з дружиною і братаничем придбали книги до церковці. Отже, сам факт  існування церкви до цього часу, тобто 1639 року  є можливим, оскільки  для того, щоб звершувати церковне богослужіння потрібні книги, які і були куплені . Тому церква повинна була вже бути збудованою.

Друга писемна згадка про церкву – це 1737 рік. Ці відомості ми почерпаємо у католицьких шамати змах . У 1753 році до села Смолин прибув єпископ Перемишльський Онуфрій Шумлянський, щоб вділити Боже Благословення парафіянам храму Преображення і пересвятити ікони , які були перенесенні з Ямницького монастиря.  Для того , щоб залишилася згадка про таку знамениту подію  у храмі  викарбовано дату  приїзду єпископа  Онуфрія  Шумлянського. З кожним  роком збільшувалася кількість парафіян , і було добудовано вже  після відвідин  єпископа дві каплиці з матеріалу  Свято-Вознесенської церкви  Ямницького монастиря.

З монастиря також було перенесено іконостас, який зберігся до сьогоднішнього дня, але уже відреставрований.

У 1801 році було збудовано  стовпову деревяну  дзвіницю біля храму:

Ця дзвіниця і сьогодні скликає своїм гучним дзвоном  людей до святої церковці. Про історію церкви Преображення , є дуже мало відомостей , джерел, з яких ми б почерпнули інформацію. Невідомо,  під керівництвом якого священика будувалася церква, відомо , що реконструкцію храму Преображення як і з зовнішньої, так і з внутрішньої сторони здійснювалася за священика о. Івана Марунчака.  Отець Іван був церковним настоятелем  з 26 листопада 1974року до 4 жовтня 1995 року. Відомі і імена парохів, які були до 1974 року. Це  о. Олексій Гут, о. Іван  Шпак, о. Роман Горчицький, о. Михайло Веретильник.

За сприянням о. Олексія Гути 1939 році майстер Володимир Тимцьо з Магерова заклав фундамент біля плебанії, але воєнні дії перервали будівництво, а після війни з приготовленої цегли побудували школу у Немирові.

6 жовтня було закладено фундамент каплиці  Івана Злотоустого православною громадою,  освячена 26 листопада 1995 року. Пізніше побудована дзвіниця(1996 році).

13 липня 1994 року розпочато будівництво нового храму Вознесіння Господнього (15 липня 2007 року освячений).